Українська версія Jingle Bells від “Шпилястих кобзарів” зібрала в мережі півмільйона переглядів та допомогла роздати шістьох безпритульних цуценят. А ще – спростувала стереотип, що масова культура конче має бути іншомовною, оголеною та провокаційною, аби достукатися до вітчизняного слухача.
Варто визнати, що ми виросли: перестали вірити у Діда Мороза і почали вірити в закони ринку, сховали на горище дерев’яні іграшки, купивши натомість трендові сенсорні забавки.
Обросли звичками та стереотипами, наростили броню та позбулися комплексів. Ділові заклопотані дорослі люди. До нас важко достукатися, ще важче розчулити. Аби щось продати, маркетологи нас лякають чи смішать, бо це найвірніший спосіб викликати хоч якісь емоції.
Це не погано і не добре. Адже дорослішання не змінює нас зсередини – у внутрішньому світі ми такі ж Тетянки та Миколки, що визирають у шпарину дверей дитячої кімнати: чи не йде хто до різдвяної ялинки. За крицею життєвого досвіду заховані чутливі дитячі душі, які приносять з вулиці замурзаних кошенят і не можуть оминути пораненої пташки.
Дитину в собі можна відчути у хвилини щастя чи іншого емоційного сплеску. Наприклад, коли наближаються різдвяні свята. З ароматом першого мандарину, шурхотом подарункового паперу чи блиском ялинкових іграшок система дорослого життя дає збій.
З горища дитячих спогадів сипляться і сипляться світлини: ось ми дуріємо в кумедних костюмах сніжинок і зайчиків, дорослі галасують і ставлять на стіл олів’є, паттерни ковбас та сирів, викладеного півмісяцем оселедця. Вся родина сидить за столом і бажає один одному щасливого року.
Задум нашої версії Jingle Bells виник під впливом саме такого відчуття родинного затишку, атмосфери щастя і передчуття свята. Бажання поєднати в собі доросле та дитяче підштовхнуло на пошуки чогось по-справжньому чистого і світлого. А що може бути більш безпосереднім за цуценят? Коли на очі потрапив пост Наталі Позняк, у якому вона шукала господарів для шістьох кудлатиків, – не лишилося жодних сумнівів, що у кліпі має бути саме ця малеча.
Текст пісні був написаний раніше, але рядки: “Ми зичимо усім – дорослим і малим – у цю казкову світлу ніч знайти свій теплий дім” дуже співзвучно поєдналися з бажанням допомогти безхатькам.
Зйомки кліпу
Володимир Вікарчук, учасник гурту “Шпилясті кобзарі”:
Часу було обмаль, робилося все оперативно, але по-серйозному. Задум з’явився ще восени, але через постійні роз’їзди та виступи завершити роботу вдалося саме 31 грудня, годин за шість до Нового року.
Менше з тим, за період різдвяних свят відео розлетілося по всьому світу: в Канаді, США, Німеччині – та інших країнах, де живуть українці. Я радий, що задум втілився і нам вдалося донести ідею не лише того, що новорічний хіт зазвучав тепер і українською, а й підтримати безпритульних цуценят та нагадати всім про такі прості, але важливі соціальні ініціативи.
Ми не вперше беремо участь в подібних проектах. Але це був направду цікавий досвід, враховуючи те, що зйомки відбувалися у нічну зміну і знімати маленьких песиків (по суті, тих самих дітей) виявилося геть непросто.
Дякуємо Оксані Боровець, яка долучилась до процесу, за її ідею кліпу та залучення песиків, оригінальний чудовий текст, допомогу та підтримку в усіх процесах роботи над відео. Приємно, що завдяки нашому відео всіх шістьох песиків розібрали по домівках.
Ярослав Джусь, ініціатор проекту Bandura Style, керівник гурту “Шпилясті кобзарі”:
– Першочергово ми з гуртом планували лише інструментально зіграти Jingle Bells на бандурах. Суто фрагмент, знятий на телефон, навіть без чистового запису в студії. Аби до новорічних свят зробити українцям невеличкий творчий сюрприз, яким вони могли б ділитись, слухаючи веселу святкову мелодію на рідному інструменті.
Але як це часто трапляється у творчих людей, ідея розрослася, наче снігова куля – і в результаті ми зняли для “Шпилястих” перше офіційне відео з оригінальним текстом та аранжуванням, у чудовій новорічній атмосфері за участю милих та кумедних песиків.
Я щасливий, коли наша творчість викликає у людей посмішки, відчуття гордості за наш чудовий інструмент, позитивні емоції, надихає та допомагає реалізовувати такі соціальні проекти, які помаленьку роблять світ теплішим і добрішим.
Нові родини
Після того, як відео почало поширюватися мережею, розпочалася робота по всиновленню (чи то пак вщеновленню:) підопічних. До зйомок та під час роботи над відео важко було уявити, що музичний кліп допоможе знайти людей, які у свою чергу шукають собі кудлатого та чотирилапого члена родини. Однак вже за кілька днів на пошту почали приходити радісні звістки.
Наталя Позняк, опікун цуценят:
Я щиро вдячна і Оксанці Боровець, і “Шпилястим кобзарям” за підтримку і цей чудесний ролик. Бо спочатку я була в шоці: моя Буся в листопаді привела десятеро щенят. А за два тижні до того сусідська Дашка теж ощенилася під нашим хлівом. Можете уявити мій стан, коли в середині грудня у мене на руках опинилося 18 цуценят, які потребували добрих рук!
Я тоді записала відео (лінк) і виклала у соціальну мережу з проханням про допомогу. На нього і звернула увагу Оксана, запропонувавши зняти малечу в ролику “Шпилястих кобзарів”. Кліп вийшов дуже теплий, добрий і по-справжньому новорічний. І пішли дзвінки. Люди зверталися звідусіль. Одні допитувалися, яка це порода і чи не будуть вони надто великими, інші – чи не надто вони галасливі. Багато хто, дізнавшись, що це безпородні тварини, кидав слухавку.
Першою знайшла нову родину біленька дівчинка, яку назвали Лапкою. Вона стала новорічним подарунком для одинадцятирічного хлопчика з Києва. Другим став найбільший, чорно-білий хлопчик. Айлі – так назвали малого – вже підріс. хоча так і лишився товстуном і зараз нагадує великого кудлатого колобочка з лапками.
Айлі з новою господинею
Двоє інших щенят – хлопчик і дівчинка – поїхали аж до Львова, до пані Руслани, яка виховує двох дітей з особливими потребами. З ними була окрема історія, оскільки постало питання, як переправити цуциків аж туди. Пан Олександр, якого я знайшла через сервіс Bla-bla-car, дізнавшись про ситуацію, погодився відвезти їх безкоштовно. Він відвіз песиків аж під самий дім пані Руслани. Наразі песики живуть в родині. Як сказала пані Руслана, все гризуть, чубляться одне з одним, але всім приносять втіху, особливо дітям.
Ще двоє щенят нині живуть у Броварах. Одне (чорно-білого песика, який сидів на клавішах) забрала пані Ірина. Назвала Барні. Як мені повідомили, вона першим ділом віднесла щеня до ветеринара, оглянула, зробила щеплення і всіляко про нього турбується.
Кудлатики з новими родинами
А з останнім вийшла найцікавіша історія. Його мали забрати в понеділок 25 січня. Але в неділю подзвонив чоловік із Бучі і дуже просив віддати йому песика у якості подарунка для дочки, якій він пообіцяв чотирилапого друга на день народження. За півгодини вже вся їхня родина була у дворі. З’ясувалося, що пан Микола воював у Донецькому аеропорту, був поранений і щойно повернувся із госпіталя. Я не могла йому відмовити. Тож Бейсі (так назвали дівчинку) тепер живе у його родині.
Завдяки цьому проекту та кудлатій малечі я знайшла багато гарних друзів. І, можливо, це найважливіше!
Результати і плани
2016 рік розпочався з гарних справ і новин. Цуценят прилаштовано, гарний настрій забезпечено.
Добрі справи продовжуються: спільно з благодійним фондом Happy Paw гурт “Шпилясті кобзарі” продовжують збирати кошти для допомоги безпритульним тваринам. Так, 5 лютого в арт-галереї “Небо” відбувся аукціон котячих будиночків під драйвові ритми бандури.
Адріана Борщовецька, PR-менеджер фонду Happy Paw:
– Щодня ми маємо справу зі стереотипом, що благодійність – це нудно, обтяжливо і витратно. Ми вирішили спростувати це хибне уявлення показавши, як добрі справи можуть водночас бути цікавими і корисними. Нас постійно оточують творчі та ініціативні люди, які й надихнули нас на створення «АРТлапок».
Одними із них є хлопці із гурту «Шпилясті кобзарі». Завдяки своїй творчості вони змогли прилаштувати цуциків, які стали справжніми зірками кліпу. Хіба не диво? Наш фонд впевнений, що такі люди і такий підхід зможе показати благодійність з іншої сторони.
__________________
Необов’язково приносити з вулиці цуценят чи перераховувати кошти на чиюсь підтримку. Можна знайти тисячу справ, де ваша допомога буде важливішою за сто чи двісті гривень: придбайте хліб сусідській бабусі, притримайте двері в метро, поступіться місцем у маршрутці.
Все найкраще в нас – від щирості та простоти.
Відкрийте двері дитячої кімнати і дозвольте собі стати дорослими дітьми: відкритими й справжніми.
А ще – подзвоніть батькам і скажіть, як сильно ви їх любите.